Театральна історія міста Бердичів є досить цікавою, місцями заплутаною, а інколи недостатньо багатою на буремні події. Часом бурхливо розвивалась, а іноді перебувала в стані стагнації. Проте дослідники наполягають, що фундатором театрального життя в місті є Антоні Змійовський. Далі на zhytomyr-trend.
Перші згадки про становлення театральної дійсності
У XVIII столітті Антоні Змійовський виконував обов’язки керуючого театру при дворі польського шляхтича Станіслава Щенсного Потоцького. У родинному палаці Потоцьких в Тульчині український мистецький діяч організовував театральні постановки та вистави для представників шанованої родини Потоцьких. Другий поділ Речі Посполитої активно сприяв від’їзду заможного шляхтича Потоцького з Тульчина. Антоні Змійовський в свою чергу переїхав до Бердичева, де і створив першу польську трупу.
Перші вистави Змійовського відбувалися на постоялому дворі, трішки пізніше він побудував приміщення театру недалеко від стаєнь. В 1797 році Антоні Змійовський перебрався до головного осередку на Волині – міста Житомира. Проте є відомості, що і у 1800 році театральна трупа та сам театр продовжував свою діяльність.
В подальші роки суттєвого розвитку театральна дійсність не мала. Місцевої постійної трупи в Бердичеві не було, час від часу з Житомира приїздила на гастролі трупа, яка виконувала постановки польською, російською та українськими мовами. За запитами глядачів трохи пізніше відбувалися вистави вже на змішаній мові.
Наприкінці XVIII століття поміж заможних панів ширилося формування колективів музик зі здібних кріпаків, які вміли співати і танцювати.
Усі театральні п’єси, які виконували гастрольні трупи, знаходились під впливом строгої цензури і обов’язково мали отримати схвальну відповідь при перевірці канцелярії.
До міста Бердичів навідувалися також артисти з сольними номерами.
У 1899 році літній театр Загера зустрічав на своїй сцені відому пару оперних співаків Миколу та Медею Фігнерів. Щоб розширити коло літніх театрів, господар бердичівської броварні Станіслав Чеп на своїй власній ділянці побудував дерев’яний літній театр. Через деякий час він був закритий через високий ризик виникнення пожежі.
Стрімкий розвиток театрального життя у Бердичеві
Знаний бердичівський лікар та тогочасний бізнесмен Давид Мойсейович Шеренціс 1908 року викупив приміщення поблизу каплиці Святої Варвари. На орендованій території переробив колишнє приміщення для катання на роликових ковзанах у будівлю міського театру “Шеренціс”. Влітку 1911 року у залі театру розпочали постановки перших театралізованих вистав.
Невдовзі парафіяни храму Святої Варвари почали скаржитися на надмірність голосних звуків, особливо відчутних під час богослужінь. Вирішили цю проблему з допомогою київського губернатора, який власними зусиллями посприяв збереженню міського театру, повністю урегулювавши конфлікт.
Давид Шеренціс був закоханий у театр, був присутнім на всіх виставах гастрольних труп та театральних артистів. Айседора Дункан, Самуїл Міхоелс, Леонід Утьосов та інші – невеликий список світових знаменитостей, яких особисто знав власник театру Шеренціс.
У власності Давида Шеренціса будівля театру перебувала до кризового 1917 року. Майбутні революційні події радикально змінили хід історії, та й життя країни в цілому.
Діяльність театру в часи радянської влади
У травні 1919 року бердичівський театр став Першим Радянським театром. Приміщення якого використовувалися комуністичною партією для організації мітингів та концертів, де записували громадян до лав більшовиків. Згодом будівля театру перебувала під опікою керівництва народної освіти.
Час від часу до міста приїздили гастрольні трупи з театральними постановками. Найвідомішою з них була трупа режисера Панаса Саксаганського, яка представила місцевим п’єси “Приятелі”, “Гандзя”, “Казка старого млина” та інші.
З листопада 1922 року керівництво народної освіти передало в оренду дружині Давида Шеренціса – Анні Шеренціс приміщення Радянського театру, терміном на п’ять років.
Анна Шеренціс зобов’язувалася сформувати Художній театр, організувати плідну діяльність театральних артистів та музичних виконавців, скласти якісний репертуар та проводити усі заплановані ремонтні роботи. Крім того, у приміщенні театру обов’язково повинні були проводитися святкування головних революційних річниць.
Управління народної освіти видавало спеціальний дозвіл на проведення усіх театральних вечорів, спектаклів або іншого роду фестивалів.
Анна Шерінціс не виконавши всі умови оренди, була позбавлена права подальшого володіння театром. Бердичівський театр з 1923 року потрапив під опіку Держкіно.
Аби усі верстви населення мали змогу долучитися до театрального життя, робітникам видавалися безкоштовні квитки. Така ініціатива проіснувала недовго, до початку 1924 року її скасували.
Наступного року Бердичів відвідали з гастролями трупа театру ім. Лесі Українки. До перегляду були театральні постановки – М. Старицького “Циганка Аза”, М. Строніна “Смерть”, І. Карпенка-Карого “Гандзя” та інші.
Поза тим на гастролі до міста завітали: відомий театр ленінграду “Криве дзеркало”, єврейський державний театр “Кунст-Вінкл” з величним театральним діячем Рудольфом Заславським. На розсуд глядачів були представлені спектаклі за творами Шолом-Алейхема “Стемпеню”, “Мотьке Ганєв” та “Янкель ин Америке”. До того ж режисер не цурався і європейського репертуару, вміло додавав до списку спектаклів “Гамлета” В. Шекспіра, “Кін” О. Дюма та інших.
Понад три роки тривали капітальні ремонтні роботи у театрі. Після затвердження комісією результатів робіт та визнання його придатним до експлуатації, театр знову розпочав свою творчу діяльність в грудні 1928 року.
До міста Бердичева активно приїздять на гастролі театральні трупи Польського державного театру, Вінницького українського драматичного театру ім. Петровського, пересувного ленінградського театру Руської опери, Одеського єврейського театру та багато інших.
На сцені театру ставилися п’єси за творами відомих українських, російських та закордонних авторів. Не менш захопливо містяни сприймали музичні номери та концерти – Леоніда Собінова та Івана Паторжинського.
Післявоєнний стан драматичного українського театру
Під час окупації у місті розпочав діяльність районний український театр, який ставив спектаклі для українських селян та німецьких військових, які того часу перебували у Бердичеві. До того ж був сформований відділ лялькового театру. Для діток вперше організували казкову виставу “Івасик-Телесик” за Марком Кропивницьким.
Як тільки місто визволили від німецьких загарбників, суспільне та культурне життя в Бердичеві почало відроджуватися. Поступово відновлювали приміщення театру, оновлювали гардероб акторів, налагоджували інші організаційні моменти.
І вже в 1948 році у стінах міського театру з успіхом відбувалися театральні спектаклі Київського державного академічного театру ім. Франка – “Украдене щастя”, “Сто тисяч”, “Суета”.
З 1953 року театром керував Антон Бізєв, який налічував 44 працівники театральної трупи та допоміжного персоналу. Літо 1954 року було плідним на творчі успіхи театру. Театральна трупа гастролювала на теренах Житомирської, Рівненської областей, а також відвідала деякі міста білоруської радянської соціалістичної республіки. Загальна кількість вдячних глядачів сягнула близько 40-ка тисяч.
Незважаючи на усі позитивні моменти в роботі театру, рішенням комітету обласної Ради Житомирщини в 1959 році пересувний український драматичний театр Бердичева ліквідували. Натомість у даному приміщенні відкрили міський Будинок культури.
Варто зазначити, що театральне життя у місті не зупинилося, бердичівляни з задоволенням відвідували всі постановки гастрольних труп, концертів знаних артистів та співаків. До того ж у Будинку культури сформували драматичний гурток з вже добре відомих артистів пересувного драматичного театру.
Театральне та культурне життя Бердичева продовжує активно жити і процвітати!
