Для того аби по-справжньому оцінити театральне життя міста, потрібно дослідити історію створення та розвитку цього мистецтва на даній території. У місті Житомир, ще наприкінці XVIII століття, громадськість відчувала велику потребу у створенні театру. В той час неодноразово порушувались питання з приводу побудови приміщення, яке б стало вмістилищем театрального життя міста. Тож давайте розбиратися, коли все почалося і як розвивалося. Далі на zhytomyr-trend.
Перші кроки у створенні театру
Так історично склалося, що початок розвитку театрального життя у місті Житомир, співпав із першими кроками розквіту архітектури. У 1809 році було створено перший стаціонарний деревʼяний будинок, у якому розмістилась трупа місцевого театру.
Відбулось це за підтримки волинського губернатора Михайла Івановича Комбурлея. Та деревʼяні споруди не є довговічними і через пʼять десятиліть, потрібно було шукати заміну для притулку служителів Мельпомени. Перейнялись цією проблемою і шукали терміновий вихід із ситуації польський письменник-гуманіст Юзеф Ігнацій Крашевський та академік архітектури Іван Васильович Штром. Пан Крашевський, будучи обраним начальником статистичного кабінету, мав можливість відновлювати памʼятки архітектури та мистецтва. Саме тому він заручився підтримкою професіонала, пана Шторма, що у їхньому тандемі відповідав за будівництво. В результаті, ці два впливові чоловіки досягли свого і вже у 1858 році відбулось відкриття нового камʼяного будинку міського театру.
Досить важко описати наскільки важливою була ця споруда для розвитку театрального мистецтва не лише на території сучасної Житомирщини, а й в цілому для України.
Відомий письменник Лев Нікулін, згодом, так відгукувався про цю споруду: “Це був справжній театр, затишний і шляхетний зал з ложами бенуара і бельетажа, з чудовою акустикою. Зал майже округлий, і слово, вимовлено пошепки, було чути так, ніби вам прошепотіли його на вухо. Плафон театру був розмальований пухкими летючими купідонами, музами, які томно посміхаються, лірами і гірляндами троянд. Тут співала Поліна Віардо, грав Сальвіні і Олдрідж, тут захоплювались гумором Щепкіна і Варламова. Найздібніші італійські декоратори залишили театрові чудово намальовані декорації. Таємничість ілюзії пішла у вічність разом з цими художниками. Вони вміли так малювати вулицю середньовічного міста або анфіладу палацовий зал, що сцена раптом набувала неосяжної глибини”.
Саме через вишукану архітектуру споруди, безліч мандрівних артистів мали за честь виступити там. На житомирській сцені виступали не лише вітчизняні зірки, а й закордонні митці. Памʼятним є приїзд Айри Олдріджа у Житомир, він відвідав місто двічі і двічі виступав у театрі. Тогочасні видання писали: “Мистецтво негритянського трагіка настільки потужно впливає на глядачів, що ті плачуть не соромлячись сліз”.
Ціни на вистави до закордонного митця були досить високі, проте глядачів не бракувало, адже всіх зачарувала екзотична геніальність всього, що відбувалося на сцені.
Уже в 60-70 роках ХІХ століття у театрі виступало безліч артистів, що здобули собі вічну славу і закарбувалися у підручниках з історії. Одним з таких був відомий актор, режисер та антрепренер – Митрофан Трохимович Козелецький, який, до речі, розпочав свій шлях саме у місті Житомир.
З початком 80-х років, коли заборона проти української мови та культури зменшилась, житомиряни радо вітали у стінах мистецького дому театр корифеїв.
У 1883 році трупа Михайла Старицького представила свої славетні вистави і жителі міста змогли побачити незрівнянну Марію Заньковецьку і багатьох інших акторів, що творили справжнє диво виконуючи свої ролі. Єдина проблема, що існувала тоді – це завелика кількість охочих відвідати мистецький дім.
Життя вирувало і охочих, хоча б краєчком ока, побачити справжнє видовище було надзвичайно багато до 1917 року.
Важкі часи
Громадянська війна та кайзерівські війська заплямували щасливе і безтурботне життя, яке тільки розпочало свій рух у стінах театру. Проте, важкі часи зазвичай породжують величезний сплеск мистецького пориву, так сталося й тоді. Навесні 1918 року відкрився театр мініатюр “Арлекін”, а на початку 1919 року була проголошена націоналізація всіх видовищних закладів.
У травні 1919 року був створений Перший радянський театр у якому грали здебільшого класичні вистави.
Восени 1920 року створюється український “Незалежний театр”, що продовжує своє існування до 1923 року. Саме ця організація зробила вагомий внесок у формування української культури у місті Житомир. На зміну “Незалежному театру” приходить Перший державний драматичний театр імені Т.Г. Шевченка. В цей період театр проходить важкий і тернистий шлях, але саме тоді виборювалося право говорити українською і вільно творити на своїй землі, що як ми можемо підсумувати, вдалося зробити.
Музично-драматичний театр
У 1929 році у Житомирі розташовується Київський обласний театр імені Київської обласної ради профспілок. А у 1933 році до нього приєднують творчий склад Першого Житомирського українського театру.
На основі вищезгаданих організацій у 1934 році розпочинає свою творчу діяльність на Житомирщині український музично-драматичний театр, керівником якого стає видатний український актор та режисер Володимир Герасимович Магар. Це була дійсно геніальна людина, адже під його керівництвом було поставлено понад сімдесят вистав, які відзначаються своєю геніальністю і досі. Через те, що сцена в Житомирі була маленьких розмірів, режисер довго не міг втілити безліч своїх сміливих рішень. Але після того, як в Запоріжжі відкрилась нова будівля театру з рухомою сценою, пан Магар зрозумів, як можна втілювати технічно важкі постановки у своєму театрі. Він залишався керівником мистецького дому до 1941 року.
Власне Житомирський театр
Уже офіційно Житомирський український музично-драматичний театр був заснований 8 січня 1944 року. В цей історичний день на сцені грали “Наталку Полтавку”. В цьому ж році виходить вистава про Другу світову Війну, яка сколихнула серце кожного глядача і стала важливим проявом вшанування памʼяті тих, хто віддав своє життя під час війни.
Далі розпочинаються роки плідної праці і розквіту театрального життя у домі служителів Мельпомени. За цей час славетні драматурги Микола Дмитрович Станіславський і його послідовник Олександр Петрович Горобенко, будучи режисерами театру, ставлять безліч відомих і вартісних постановок. Однією з вагомих подій тих часів є побудова нового приміщення з великою та малою сценами, а також службовими приміщеннями у 1966 році. Створив споруду заслужений архітектор Борис Петрович Жежерін, що також відомий через спроєктовану ним станцію метро “Золоті Ворота” у Києві. Після цього нова будівля активно вводиться в експлуатацію режисерами і керівниками театру збираючи все нових і нових поціновувачів мистецтва у своїх затишних стінах.
З нагоди століття відомого українського драматурга Івана Антоновича Кочерги у 1981 році театру присвоюється його імʼя, що й досі прикрашає заголовки афіш. Відомий драматург мав досить продуктивне творче життя у місті Житомир, так впродовж двадцяти років він активно працював над своїми роботами на теренах Житомирщини. А в 1921 році відбувся сценічний дебют пана Кочерги на сцені театру міста. Загалом, впродовж усього творчого шляху, життя драматурга перепліталося із життям міста. Саме через це Житомиряни шанують митця і пишаються, що його діяльність відбувалась у цьому місці.
Якщо ж говорити про музичну складову театру, то варто згадати про заслуженого діяча мистецтв України Олександра Михайловича Стецюка. Саме він відіграв вагому роль у створенні музичного колективу, а також самостійно написав музику до багатьох вистав.
До того, хочеться згадати про ще одну особу, яка зробила все від себе залежне аби вистави які ставлять на сцені могли проводити глядачів у різні світи, країни та реальності. Звичайно мова йде про українського театрального художника, Валерія Миколайовича Кулавіна. Саме він створював, своєю вправною рукою майстра, декорації до майже кожної з вистав впродовж тридцяти років.
Ось так корифеї театру разом творили історію. Кожен з них був часникою великого пазла під назвою “Мистецтво”.
Сучасне життя
Маючи насичене злетами та падіннями минуле, театр виборов своє місце під сонцем, стаючи прихистком для геніальних митців, які творили справжні дива на сцені величного мистецьогого дому. Пройшовши цей тернистий шлях, врешті-решт, музично-драматичний театр почав творити сучасну історію. Нова сторінка у стінах театрального прихистку розпочалась, коли керівником стала заслужена працівниця культури – Наталя Ростова.
Керувати театром у 21 першому сторіччі потрібно по-сучасному вважає директорка. Дуже багато змін у технологічному світі породжують бажання глядача приходити на вистави, які оснащені якісною технікою. Звичайно, відвідуючи театр, також хочеться бачити молоді обличчя, саме тому акторський склад під керівництвом пані Наталі поповнюється молодими талантами. В усіх акторів і працівників театру є вища освіта, на відміну від попередніх складів.
Насправді, дуже багато зусиль докладається, аби зробити це місце бездоганним.
Одним із найбільших здобутків сучасного музично-драматичного театру імені Івана Кочерги є присвоєння йому звання “академічний”. Це сталося 2011 року, до цього театр довго не міг отримати цю відзнаку, адже для цього потрібно виконати ряд певних вимог, але в результаті вимоги були навіть перевиконані.
Що ж до виховання юних глядачів, цим також опікуються, адже важливо ще з дитинства прищепити любов і повагу дітей до театру. Спеціально для школярів у стінах дому Мельпомени часто влаштовують екскурсії на яких пояснюють як себе поводити під час вистав і чому це так важливо. Також у репертуарі театру дуже багато вистав для юних відвідувачів. Адже це надзвичайно важливо змалку виховувати гарний смак у дітей, аби у майбутньому мати культурно розвиненого глядача.
До того ж мистецькі працівники зовсім не бояться експериментувати, аби вражати не тільки малюків, але й дорослих. Для цього, головна режисерка – Наталія Тімошкіна будує репертуарну політику так, щоб цікаво було всім.
У театрі безліч сучасних постановок, таких як “Зовсім інші”, де режисер не боїться робити виклики глядачу. Саме так, адже іноді вистави мають розширювати свідомість присутніх і межі дозволеного у світі театру. До того ж актори грають виставу на малій сцені, що створює затишну камерну атмосферу і оголює почуття глядачів.
Ще однією непростою для сприйняття є вистава “Божі тварі”, там перед присутніми в залі висвітлюється проблема абортів. Ця пʼєса стала резонансною і активно впливає на людей своєю глибиною.
Можемо підсумувати, що, маючи вправних керівників і бажання творити, театр чудово справляється із викликами сучасного світу.
Під час війни
З початку повномасштабного вторгнення в Україні і в місті Житомир, зокрема, дуже багато чого змінилося. Питання мови, самоусвідомлення, українізації – це все зараз потребує розвитку і повинно бути поляризованим. Саме тому удосконалення української культури є надзвичайно важливим. Будучи свідомим цього, театр імені І.Кочерги продовжує працювати над українськими пʼєсами і робить все можливе аби глядачі мали можливість розвиватися у такі непрості часи.
Вагомим доказом того, що війна не привід ставити мистецтво на стоп є вперше поставлена за пʼєсою сучасного українського письменника Сергія Жадана вистава “Хлібне перемирʼя”.
Режисером і постановником вистави став Петро Авраменко. Все, що відбувається на сцені про війну, яка прийшла до будинку звичайних людей і зруйнувала все: будинок, людей і можливе майбутнє там.
“У виставі ми показуємо людей, які потрапили в обставини війни. А точніше те, що війна робить із цими людьми. А, власне, вона робить з ними різне: одні рухаються вперед, а інші, і це ключова ремарка, – стоять, мовчать, бояться”, – розповідає Петро Авраменко.
Однозначно таке мистецтво важливе, адже воно розповідає про те, що болить і тим самим лікує. Вражають і новаторські рішення режисера, адже він вирішив не розмежовувати акторів і глядачів. Відтак зайнявши своє місце, гості театру опиняються біля самих декорацій, що робить виставу ще більш реальною. Для того аби втілити задум пана Авраменка у життя, з декорації будинку прибрали четверту стіну.
Крім розвитку українського мистецтва під час війни, важливим є питання безпеки під час проведення репетицій та перегляду вистав. І, звичайно, до цього ставляться дуже серйозно. У приміщенні театру є укриття, в яке, під час тривоги, переходять усі присутні. В разі небезпеки вистава припиняється, але по закінченню усі повертаються до зали і продовжують перегляд. Перебуваючи в укритті глядачі мають змогу переглянути розташовану там виставку фото “Рік незламності”. Це роботи двох відомих українських фотографів В’ячеслава Ратинського та Дмитра Гапчинського. Доповнює виставку інсталяція побуту тимчасових укриттів.
На додачу актори дивують всіх відвідувачів сюрпризом, адже під час повітряної тривоги присутні можуть переглянути поетичний перформанс “Відсіч”. Без жодних декорацій та костюмів актори за лічені секунди занурюють глядачів у світле майбутнє про яке, власне, і постановка. До речі, перфоманс заспокійливо діє на присутніх, тому таке потрібно проводити в усіх укриттях країни.
“Ці “декорації”, які зараз є тут – це вже не декорація, а наше життя. Ми знаходимося у таких реаліях, коли люди спускаються в укриття щодня для того, щоб врятувати свої життя. Актори в таких “декораціях” не грають, а живуть. “Відсіч” – це поетичний перформанс, а поезія – завжди образ, символізм, вона поглиблює ту емоцію, у яку заглиблюються глядачі, які приходять на цей захід і вони не просто згадують все те, з чого почався наш загальний біль, вони переживають ті емоції, які, можливо, вже десь притерлись, і той біль, до якого ми вже звикли. Воно все оновлюється і через пережиття всього цього іде катарсис, своєрідне очищення. Фінал у нас дуже оптимістичний, в ньому багато віри у те, що все буде Україна”, – так про це говорить головна режисерка театру Наталія Тімошкіна.
Театр – це те місце, що продовжує розвиватися, попри примхи історії. Адже мистецтво лікує душі і неодмінно стане рятівним жилетом для тих, хто цього потребує, якою б жорстокою не була та чи інша сторінка життя. А якщо завітати до театру міста Житомир тоді, коли там майже нікого немає, то по тілу пробіжать мурашки, адже таке стається, коли зустрічаєшся із тихою величчю місця, яке є домом для творчих, впевнених, геніальних і безумовно незламних людей.
